Ольга Собкович 

АРТ- критик 

З видання "Образотворче мистецтво" #3/2019

 

18 ТРАВНЯ ЦЬОГО РОКУ ВІДБУВСЯ МИСТЕЦЬКИЙ ПРО0КТ «ВКРАДЕНИЙ КРИМ. ІСТОРІЯ ДЕПОРТАЦІЇ», ЯКИЙ БУЛО ПРИСВЯЧЕНО 75-й РІЧНИЦІ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГЕНОЦИДУ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ. ПОДІЯ ЦЯ, В УМОВАХ НИНІШНЬОЇ ОКУПАЦІЇ РФ УКРАЇНСЬКОГО ПІВОСТРОВА, КОЛИ КРИМСЬКІ ТАТАРИ ВДРУГЕ ПІСЛЯ 1944-го ВІДЧУВАЮТЬ СЕБЕ ВИГНАНЦЯМИ І ЗНОВ У 2019-му ВИБОРЮЮТЬ ПРАВО ЖИТИ НА БАТЬКІВЩИНІ, НАДЗВИЧАЙНО АКТУАЛЬНА. НЕ ВИПАДКОВО МЕТОЮ ПРОЄКТУ БУЛО НАГАДУВАННЯ, ЩО НЕПОКАРАНЕ Й НЕЗАСУДЖЕНЕ ЗЛО ЗРОСТАЄ ТА НАПАДАЄ ЗНОВУ. ТОЖ ЗНАННЯ ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ Й У ЦІЙ ВИСТАВЦІ НАГАДУВАННЯ ПРО ЗДІЙСНЕНИЙ РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ ГЕНОЦИД ВАЖЛИВЕ!

Тема геноциду складна, особливо близька тим народам, які мають подібний болючий факт у своїй історії (понтійські греки, вірмени, українці, євреї) Нам, українцям, біль пережитого кримськими татарами є зрозумілішим через те, що голодомори, зокрема акт геноциду 1932-1933 рр., припадають на часи антилюдської системи радянського режиму. Власне, паралель між депортацією кримських татар і Голодомором українців виникає автоматично (прочитання метафор виставки це тільки підсилює). Тож «ніколи знову» - ще один важливий загальнолюдський меседж проекту. Жоден народ не має пережити подібне сьогодні чи в майбутньому, - зазначив на відкритті виставки Рефат Чубаров.Та, на жаль, пам'ять людства (у світовому контексті) швидко стирається, й у XXI ст. ми забули, що навмисне знищення навіть однієї людини - злочин і трагедія. Для більшості загибель двох чи трьох осіб і навіть трьох тисяч перетворилася просто в статистику, якій навіть не співчувають.Отже «Вкрадений Крим…» - це ще й спроба поновити розумінняцінності життя та поваги до нього. Для мене цей проєкт став також відповіддю на запитиння: «Як розказати про історичні події минулого й донести трагедію народу так, щоб залучити широке коло глядачів до осмислення, співпереживання та рефлексії з позиції сучасності?».

Загалом про проект можна сказати: сучасно, влучно, фахово (і щодо теми, її актуальності й щодо її художньої реалізації / подачі). Його візуально-просторове вирішення спеціально розроблялося до інтер'єрного простору першого павільйону «Експоцентру України» (ВДНГ). Це відчувається відразу, навіть у найменших дрібницях оформлення, тому художньо-архітектурна частина вражала! У кількох залах десять тематичних інсталяцій без зайвої оповідності унаочнили те, як почалася й проходила 75 років тому депортація кримськотатарського народу. Поряд з історичними артефактами (документами, предметами побуту та ін.), акцент саме на інсталяційній формі подачі інформації однозначно був вдалим і дав змогу через образ у просторі донести дві складові - емоційну суть трагедії та історичну довідку. Кожен простір - кадр документально-художнього фільму, авторства різних мистців (Антона Логова, Юнуса Паші, Айдера Алієва, Ельзари Сейдаметової, Айдера Хатіпа, Фатіми Осман), що складає загальну цілість авторського кураторського задуму режисера Фатіми Осман та кураторської групи Андрія Качуро й Анастасії Гайдукевич. Власне, кожен зал, впливаючи на реципієнта синтезом сучасних медіа, відео, мистецтва та сучасних технологій дозволяв пройти й навіть пережити, пропустити крізь власні емоції фрагменти історичних подій.

 

Експозиція побудована за хронологічним принципом. Проте кожна інсталяція більше ніж просто ілюстрація чи опис історичного факту. Розглянемо це на прикладі деяких з них.

Центральною композицією виставки стала залита червоним світлом «Посмішка Сталіна» (сама її назва породжує когнітивний дисонанс). З неї починаємо й завершуємо перегляд проекту. Це не випадково, адже зазначена архітектурно-скульптурна інсталяція - образ цинізму диктатора, його зневажливого ставлення до цінності людського життя (погодьтеся, актуально в умовах сучасної російсько-української війни, коли в повному обсязі демонструється спадковість цинічної політики радянської влади Російською Федерацією). Тому ціль «Посмішки Сталіна» на початку експозиції - занурити в загальний, трагічний для будь-якої людини, контекст сталінського режиму тих років, а на завершення - поставити питання, чи зробили ми висновки з минулого й чи взагалі усвідомили його.

«Посмішка Сталіна» являє собою умовний лабіринт каркасів будинків з іржавого заліза, блукаючи яким відчуваєш якусь «тупість» і приреченість / визначеність власного беззмістовного «сірого» існування... і навіть надія побачити просторе синє небо марна, адже над тобою сітка, що засіяна майже одноманітним одягом тих, хто був до тебе, а може, ще и хвилину тому з тобою... Тут, власне, кожен елемент простору несе певне смислове навантаження: іржавий метал - метафора прогнившої «Залізної завіси», сітка з речами - лещата системи, які забирають життя того, хто в них потрапив. Самого Сталіна ми не бачимо (він унаочнений лише невеличкою портретною контрформою на залізному лабіринті), проте його деспотична присутність відчувається в усьому. Навіть коли виходиш з лабіринту й бачиш оптимістичні монументальні твори соцреалізму, то розумієш, що для тебе вони недосяжні, бо за залізними решітками й конструкціями... відчуття контрасту реальності й далекої від неї пропаганди. Ось така вона - «Посмішка Сталіна». Автори інсталяції демонструють, що геноцид кримськотатарського народу - не єдиний злочин, який вчинив Сталін. Цю думку влучно озвучила також перший заступник Міністра інформаційної політики України Еміне Джапарова: «Голодомор, виселення інших народів з Криму і Кавказу - це цинічна політика СРСР, коли, з одного боку, на весь світ транслювався меседж про дружбу народів, а з іншого боку, розчерком пера диктатора виселялися цілі народи, або були приречені на голодомори. Це все - почерк одного режиму, і інсталяція про це розповідає». Якщо «Посмішка Сталіна» - це про загальнолюдську трагедію6 що виходить за межі одного народу, ТО «Світанок» - про конкретну історію та час (депортація кримських татар відбувалася о 5-й ранку). Це одна з інсталяцій проекту, де відвідувач повністю занурювався в атмосферу й ставав її учасником, а не лише глядачем: ти опиняєшся в напівтемряві порожньої кімнати з розстеленими ліжками... Наближаєшся до них і відчуваєш, що постіль ще досі тепла, мить тому тут перебували люди. Усвідомлення того, що хвилини розділили життя цілого народу на «до» і «після», лякає. Хвилини..., а точніше 15 хвилин... Інсталяція «Пісочний годинник» саме про ті 15 хвилин, які було дано кримським татарам на збори перед вигнанням з рідної домівки. Композиція, виконана у формі пісочного годинника, насправді зачаровує якоюсь особливою виваженою делікатністю та естетикою подачі невимовної трагедії: у нижній частині показано торбинки-вузлики, що зависли в повітрі (те, що люди встигали взяти із собою), посередині жорно - символ безжальної радянської влади, що знищувала все і всіх на своєму шляху (і тут не тільки про кримських татар), а верхня частина - білі хустини. За ідеєю автора, ці шматочки білої тканини символізують душі безвинно померлих, яких під час депортації і в перші роки життя у вигнанні не було можливості ховати (нагадаю, що за перші роки депортації померло 46,2% народу). Приголомшливо сильна інсталяція за емоційністю та закладеним змістом!

 

 

Далі - депортація до Середньої Азії, Сибіру та Уралу. Інформацію про це висвітлює інтерактивна 

«Мапа депортації» та численні відео записи очевидців.

Як відомо, шлях знищення будь-якого народу - це руйнація його самобутньої культури, традицій. Композиції «Колір» про це: розбита кераміка, що позбавлена автентичної яскравої кольорової гами. її замінив чорно-білий монохром з панівним червоним...

Усе лаконічно і зрозуміло.

Яким Крим став після депортації кримських татар? Відповідь у філософській інсталяції «Уламки» - скляний дзеркальний водоспад із силуетами червоних гір. Вода - символ життя, проте тут вона перетворилася в замерзлі уламки, якими не можна напитися.

Інсталяції «Шлях додому», «Повернення», «Портрет літнього чоловіка» розкривають багатогранність процесу повернення та його переживання.

«Вкрадений Крим...» став проектом, де через конкретне (геноцид кримських татар) розкрито загальне (злочинна система Радянського Союзу) в рефлексіях сучасності. Шкода, що він тривав лише десять днів адже такі проекти сьогодні необхідні! Проте доступні онлайн екскурсія та мультимедійний варіант проєкту.

Кримські татари не забувають, не замовчують і не ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ ВІД СВОГО дому тепер, у 2019-му, як не робили цього тоді. І в цьому мають рацію! А всі ми з материкової України?!